Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Військом збирайтеся на бусурмана —

Як піде добре, то й вас він дістане.

Й ви, московити, хоч ваша столиця

Там, де небесна висить ведмедиця,

Віри не йміте місцинам багнистим,

Лютим морозам, дорогам сніжистим.

Нумо до гурту ставайте вже сміло,

Всіх нас святее очікує діло!

Ми, як щосили ударимо разом,

Виженем турка за гори Кавказу.

Хай він іде в дикі землі поганські

І забере своє право тиранське.

Він яничарами нас тільки страшить.

Та ж яничари – це кров бідна наша!

Силу дає йому кров християнська,

Щоби чинити злодійства поганські.

Запах пожарищ нам вітер приносить,

По допомогу сусіди голосять,

Кров'ю вмивається їхня землиця —

Угри, Покуття, волоська границя,

Браття, на битву священну ставайте,

Гідру прокляту у море скидайте!

Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!

Впасти вже, впасти турецькій столиці.

РОКСОЛАНІЯ

Зілля росте чудодійне повсюди на землях русинів,

Різних отам чарівниць стрінеш у кожнім селі.

Бачив і я тих старих чарівниць, як вночі вилітали

І, ніби вихор, неслись швидко на крилах своїх.

Часто вони чудодійним закляттям із ясного неба

Нам посилали дощі, – сам я те видів, клянусь!

Вітром розбурхують ріки, наповнюють хмари громами,

Градом толочать хліба, – ось яка сила тих слів!

Сам я був свідком, як кров із шнурка вони білу пускали,

Вим'я корови ніяк стільки не дасть молока.

Чарами часто дівчатам, що розум втрачали з кохання,

Милих вертали назад, хоч би й за море втекли.

Навіть пташина далеко отак залетіти не може,

Як, Купідоне, свою здобич заносити звик.

Федора якось Федора, лиш глянувши, враз полюбила, —

Руської крові дівча: меж у коханні нема.

Довго не в силі була затаїти цей шал божевільний:

Як заховаєш любов – мучити стане сильніш.

Тож подалась до ворожки, старої бабусі, з дарами,

Швидко зійшлись на платні, й мовила слово таке:

«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного,

Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахеронт!

Тільки скажи вже, куди той поганець утік од кохання,

Де він бариться тепер, в землях яких і краях?

Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,

Щоб повернувся сюди й вирвав од смерті мене.

Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилі,

В серці його запали зараз до мене любов.

Вирви коханця мого, хоч як би преміцно тримали

Сили небес і землі й води далеких морів.

Зглянься, прошу, наді мною, бабусю миленька, бо гину,

Смерть на порозі чека, ти ж порятуєш мене!»

Тут одказала ворожка: «Дарунки подай-но бабусі,

Чари побачиш тоді й силу моїх заклинань.

Федір до тебе повернеться; навіть якщо його лютий

Тартар до себе забрав, мусить віддати назад.

Милого скоро повернуть тобі небеса добровільно

Й землі далекі, й глибінь темних, шумливих морів,

Тільки належить чекать терпеливо, аж поки Діана

Вирине з моря глибин срібним півколом ясним.

Саме тоді я візьму новий горщик і в ньому із просом

Зілля змішаю й, туди всипавши всяких отрут,

Викличу духів із пітьми, почавши із ними розмову;

Ти ж не зумієш почуть жодного слова від них.

Темінь сама заговорить і відповідь дасть необхідну,

Перед тобою пройдуть там дивовиди страшні,

З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,

В пітьмі відлунням дзвінким всюди розійдеться там.

Раптом розступляться надра, з них вийдуть гігантські потвори:

Тільки одна перейде, друга полізе услід,

Нашим очам тут покажуть вони небувалі страхіття,

Серце, Федоро, твоє хай не боїться цих див,

Розуму ти не втрачай і про Федора думай постійно,

І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.

В духів шукаєш поради, тож Бога забути потрібно:

Небо із пеклом ніхто ще поєднати не зміг.

Чорт подає комусь поміч – то Бог залишає такого,

Бог лиш поможе йому – чорт утікає тоді.

Сядеш у пітьмі на землю і, ноги вперед простягнувши,

Тіло держи догори прямо, – це добре затям.

Одяг розстібнеш увесь, і тут же спаде він додолу,

Хай же на лоно твоє зсунеться все прикриття.

Просо і біб я тоді покладу на твою сорочину,

Де прикриває вона ніжну дівочість твою.

Просо тоді закипить, але полум'я ти не побачиш,

Хоч в твої фалди вкладу зілля та просо сире.

Все в цю хвилину почне в тім горшку закипать й шумувати,

Й просо само по собі стане тоді промовлять:

«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серці,

Прагне та кличе тебе він, цей пекучий вогонь.

Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тоді припікати,

Будеш далеко від нас – буде він далі пекти».

Ці ось слова у Федорине серце вселили розраду,

Сповнена добрих надій, в дім повернулась вона.

В пітьмі нічній непроглядній усе свої барви втрача,

Гавкають тільки по селах собаки, єдина сторожа,

Десь вітерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить.

Виють собаки, лютують, той гавкіт лунає в повітрі,

Зовсім не видно кінця лютості злющих тварин.

Тільки у пітьмі нічній почнуть між собою змагатись,

Скрізь без упину тоді гавкіт ми чуємо їх,

І пустотлива луна відізветься на гавкіт собачий

Різноголосо, й собак дрочить ще більше вона.

Гавкоту злодій не любить: йому це – велика завада,

Так бережуть оті пси вірно хазяйське майно.

Десь там на стрісі хліва відгукнеться ще пугач зловіщий:

Сумно, зловісно для всіх голос лунає його.

Саме в ту пору тужливо зітхають забуті коханки:

Тяжко в постелі самим без чоловіків лежать.

Тож за своїм і Федора зітхає, хоч має надію,

В відьми поради шука, сумнів долає її,

З боку на бік повертається в ліжку – перина для неї

Каменем стала твердим, – перевернулася ниць,

Тяжко зітхаючи, – туга за милим зморила нещасну, —

Знову здалося, що